+38044 200 18 18, +38044 360 66 23, +38067 320 30 23, +38050 357 33 26 yanagallery@gmail.com

Віртуоз, та й годі! Нашому митцеві, як нікому іншому, вдаються темно-сині тіні на білій, хрусткій скатертині. (Вийшло в риму, але ж і полотна ці – нівроку ліричні). Такі ж тіні – від придорожних дерев на кримському шляху, в розпечений до знемоги полудень, коли горлянка жадає розради крижаним напоєм…

Автор обожнює подорожі, а ще більше – їх застільний матеріальний супровід, який аранжує елегантно та щедро, майже по-коровінськи – і з коровінським мазком. Квіти на його столі неодмінно сусідять із фруктами. А у балерин під ногами неодмінно метушиться білий пухнастий песик, як із роботи Каміло Інноченті, іншого віртуоза: доби Новеченто.

Умовність, всміхається автор: «в гримерку ніхто собак ніколи не пускає». Але картини Володимира Труша позначені такою мірою візуальної переконливості, що над окремими деталями не замислюєшся. Здогадно, песик «розряджає ситуацію», створює ілюзію емоційної злагоди, що її зась шукати поміж творчих людей.

Художник знає балетну ситуацію не з чужих слів: років двадцять тому випадком втрапив за куліси київської Опери, і з того часу не перестає писати її ефемерних мешканців. А тоді помітив і звичайне, рутинне: як теревенять про щось своє, тьмяно-буденне красуні-танцівниці, як заграють з ними верткі мастаки-балеруни – всупереч міфу, не всуціль «заплямовані блакиттю»…

Тільки на полотнах Труша балерин бачимо дуже далекими саме від щоденної марноти. Вони не пліткують, не сваряться між собою, не цокотять про колготи та позавчорашній борщ. Безмежно вродливі – та витончено-тілисті: неводнораз під пензлем нашого митця промовляє, як співає, спина героїні, котра сама не помічає сили власної вроди, адже вдивляється у люстро і бачить лише обличчя. Балерини, балерини… По двоє, по троє, зграйками. Переважно «в процесі»: вдягають пуанти, шнурують стрічки. Тренуються, звісно. Розігрують сценки майбутньої вистави. Часом перетворюються на червонопелюстні квітки, які утворюють на полотні подобу химерної оранжереї.

Ще б пак: Володимир Труш пройшов суворо-вимогливу виучку майстерні-студії легендарного Віктора Зарецького, котрий, у свою чергу, надихався флоральними симфоніями Густава Клімта, і його ж інфернальними дівами. І хоча учнів своїх український майстер навчав чомусь більш нагальному і загальному, елементарному, страшно сказати: ремісничому, – але відгомони його власних захоплень знаходимо і в його учнях. Погляньте лишень на цей твір: троє молодиць наче втонули в мозаїчному морі квітучих пуп’янків, лише розпашілі обличчя і визирають з квіткових хвиль. Що скажете на це? Сецесія, лише на наш копил: пишніша, соковитіша, ближча «до натури», тож загалом правдивіша.

(Забігаючи наперед, зауважимо: спроба створення оригінальної версії «декоративного реалізму», затіяна молодим українським художником, на якомусь етапі перервалася, – теплиці відтепер писатиме він зовсім не по-метерлінківськи. І не тому, що автор зазнав поразки на цьому шляху – своє вагоме слово прорекли невблаганні закони арт-бізнесу, який у той час теж лише зароджувався, але вже диктував свої умови. Утім, можемо їх інтерпретувати і як дзеркало вподобань середнього вітчизняного глядача, цілком байдужого, щоб не сказати, ворожого до малярських експериментів… але чому такий глядач не має права на вдоволення своїх побажань? І на просунутому Заході, і в Сполучених Штатах «простих глядачів» хоч греблю гати, а доконаних естетів та снобів – кіт наплакав.)

Річ, скажемо так, доробку Труша не надто притаманна. Він більш кохається в тому відгалуженні київського академізму, який акцентує гедоністичні, радісні прояви життя, ігноруючи всілякі «плями» та «негаразди», навіть «окремі», – тут їм не місце. Асоціативний спектр цієї стилістики локалізовний у короткому часовому проміжку міє сталінізмом та «відлигою», коли про так звані прості «радості життя» чи не вперше загомоніли без зайвої скромності – і без зайвого ідеологічного навантаження (яке дуже скоро знову вигулькне на поверхні). Театр, трапеза просто неба, прийнятні пустощі добре вихованих та чепурних діток, кримські релакси, от і все: чого ще треба людині, аби зустріти старість?

Інша річ, що, як каже Булат Шалвович, «пряників завжди бракує на всіх». Але ж Труш пише не шмат достеменної реальності, а мрію, причому – за певних зусиль цілком здійсненну, приступну для звичайного українця. Бо якщо до Криму не завжди вдалося купити квитка, то куток Ботанічного саду в центрі Києва за погожої днини може виступити цілком стерпною його заміною. І коли вже нині Крим – тимчасово! – «не наш», то можна гайнути… хоча би до Венеції. Та й розкішні Карпати – завжди під боком.

Відтак рестораційна сцена, яка невимушено розгортається у передмісті Гурзуфу, так само невимушено переміщується до міста святого Марка, де тлом для розкошування вальяжних дам стає мармуровий силует Сан Джоржо Маджоре у бузковому серпанку. Але і тут, і там дами в красивих, білих капелюшках – які зазвичай і вдягають на курорті, але на них сукні, що личили швидше до театральної прем’єри, аніж до гонорової кнайпи. Природньо, біля героїнь вже виструнчився молодий, догідливий офіціант – у «венеційській версії» дещо веселіший, але ж на те вона й Венеція… гондоли – ось вони, поруч.

Порівняняння двох сцен дозволяє не лише говорити про «бродячі мотиви» у творчості нашого автора, але й припускати сміливі часові експерименти в малярстві. Як-от переміщення чеховської «дами з собачкою» із нуднуватої Ялти до розкішної Сереніссіми, куди Антон Павлович (українець, за власним визнанням та маєткуванням, відтак «Чеховнаш») теж вчащав, між іншим, купив склянку муранського скла та пригостив нею деяких своїх – інших героїв.

Сам художник у Венеції пробув якихось чотири дні, але відчув її, як мало хто відчуває з митців. Полонився її зморшками та кракелюрами; і хоч і не писав етюдів олією, боячись згаяти хвилини, години коштовного часу, але замальовок наплодив чимало, й дотепер ними вільно користає. Як не дивно, твори його на цю тематику позбавлені захопленого туристичного глянсу. Так, до ока йому впадають не лише традиційні канали та ренесансові палаццо – наші митці, серед них ще й Іван Кириченко, Леся Піша, Віктор Хоменко, крутилися на порівняно невеликому клаптеві простору довкола площі Сан Марко. Наприклад, вже наприкінці Гранде Каналу кидається в очі дуже ефектне Палаццо Сальвіаті із мозаїкою ХІХ століття, на які охоча була однойменна фірма (доклала рук і до прикрашання нашого Володимирського собору). Та й гондоли Труш пише без усякого підлабузництва, акцентуючи увагу на синіх, червоних, зелених шматках, які вкривають їхні траурні ложа. Антракт! – Мовляв, човнярі теж люди – човнярі пішли на обід. Навряд, чи до тих самих тратторій-ресторацій, де повсідалися наші дами в капелюшках – тут: без собачок, але гондольєри теж мають право на затишок.

На той же кшталт – твори, написані ним на основі творчих відвідин Лазурного берегу на початку 2000-х, знову в компанії веселих однодумців. Як разки коштовного намиста, звучать назви міст, відвіданих митцем: Ніцца, Монако, Антіб…і ще якісь малі, химерні містечка із трискладовою конструкцією назви, що й не вимовиш одразу. Деяким із них він присвятив не більше однієї доби, в інших затримався на тиждень-другий. Але могутній подих чужоземної екзотики анітрохи не зіпсував митця, – Труш лишився Трушем. В повномасштабній картині, яка віддзеркалює один із тих «далеких берегів», з першого ж погляду вгадується… рідний, до болю знайомий Крим, який-небудь Сімеїз-Гурзуф, куди дістатися було тоді за іграшки, жодних тобі віз та кордонів. Розкошуй до знемоги… кейфуй, релаксуй.

Ідилії, які невтомно пише Володимир Труш, могли б неминучо видатися солодкавими, якби не їхня міцна конструктивна основа і… добре приховане відчуття гумору. Щось мені підказує (зручний міф цей спростуємо трохи згодом): пишуться вони дуже невимушено, граючись, тож і реагувати на них треба таким-от чином. Створив же колись, на прохання дивака-іноземця, майже соц-артистський твір із зображенням піонера, який клянеться на вірність Вождеві просто під його ж портретом… дуже переконливо, але не без внутрішньої каверзи, яка видає в авторові картини іронічну людину нової доби.

Тож не дивно, що Віктора Зарецького, студію якого відвідував, він запам’ятав не як недосяжного класика, а як «веселого хлопця», який ходив між рядами учнів, жартуючи та підбадьорюючи, а не повчаючи зверхньо. (Вишпетив, між іншим, і нашого героя, а той і не образився анітрохи). Тільки на час його влучних дотепів переривалася напружена робота студії – лунав гомеричний регіт, а потім знову «шерхіт, шерхіт, шерхіт, мов їжачки собі метушаться», згадує колишній учень: всі поверталися до роботи, підбадьорені дотепом Майстра.

Від нього, а не від віртуального Коровіна, з яким нача так багато спільного – сприйняття влучної «прицільності» кожної лінії, кожного мазка, що їх він відчуває букваьно «до міліметра». А на додачу: щоденне призвичаювання до творчої змагальності, до невспокоєння, до перевірки і переступу власних можливостей. Тож писали «вікторіанці», себто учні Віктора Зарецького, і на швидкість, на пам’ять (тільки-но шаснула натурниця за двері, а ти одразу до мольберта: нужбо, що запам’ятав?). І хоч у подальшій своїй творчості Труш уникав подібних екстремальних екзерсисів, а проте знав: можу так, можу й інак. Має і власні секрети, з якими ділиться без зайвої комизливості, і вони видають у нього дуже живу безпосередню натуру. «Треба хоча би п’ять робіт без перерви, аби розписатися… Перша робота – нівроку глевка, а вже потім – пишеш, як одержимий».

Нізащо не здогадаєшся про це, дивлячись на його картини. Кожна – виплеск якоїсь святої спонтанності, протуберанець імпресії, переведений у режим побутового гедонізму. Ідеологія – чужа йому, як лиха хвороба, а однак хто із митців цього покоління цілком оминув її ядучого подиху? От і диплом писав, як годиться, на військову тему, де питомого вмісту щирості припускалося більше, аніж де-інде, от і вийшла з-під пензля картина “Солдати йдуть”. А проте для молодого автора тут справді важив лише ефект призахідного освітлення.

Педагоги гідно поцінували зусилля свого виучня, – а він же розмахнувся пензлем на велетенському форматі, майже 3 на 2 метри! – тож і висунули картину на здобуття бронзової медалі в одній із радянських столиць. Але в Москві невдоволено пробурчали: хотілося б, аби про сучасність… Насправді ж у неквапливій ході смертельно зморених бійців Другої світової війни узріли натяк на радянську військову агресію в Афганістані, тож і наклали вето на відзнаку, навіть маргінальну.

Принагідно віддамо належне суто академічній підготовці митця, якій в стінах Художнього інституту, нині НАОМА, завдячує він Вікторові Шаталіну. Це від нього – афористичний докір, адресований студентам: «ви що це, стіни шмаруєте?!». І окрема «філософія мазка» – «від супротивного», позаяк, коли той покладений не на своєму місці, то неминуче «настовбурчується, ламає форму». Мазок, він має бути з прожилками, вчив Майстер: «так життєвіше виглядає». Здогадно, від нього у дипломі – далекі відгомони «суворого стилю», який за два десятка роки після свого винаходу став здогіднішим. Не таким «суворим». А диплом Володимира Труша вдостоївся схвалення навіть з «супротивного боку», з уст суворого, вимогливого Віктора Пузиркова.

Надалі подібних тем Труш уникав. Скажемо так: усього того, чого не можна побачити на власні очі, понюхати, торкнутися пучками рук. Подальші спогади і рефлексії існують лише на підгрунті початкового, неодмінно сильного враження, яке часто-густо підживлює творчу наснагу впродовж років. Так, деякі венеційські роботи написані п’ять, шість літ опісля відвідин Міста святого Марка. І так само – з Алуштою та Гурзуфом, зі спілчанськими базами відпочинку, візитування яких, схоже, відкладається надовго. Байдуже, – Крим вже міцно закарбувався в душі нашого автора , – за його ж словами, «сповитим серпанком камерних моментів»… Як і театр, куди нині вже не так вчащає.

Варіативність у трушевому малярстві – не лише свідчення достеменної запитаності його серед вимогливих вітчизняних – і не тільки: перший у його житті етюд купив за 300$ китаєць, потім ціни, звісно, стрімко зростали, і пішло-поїхало, Канада, Чехія, Турція, Англія… – замовників-покупців, яких йому й дотепер не бракує. Це ще й доказ його незгаслої маестрії, яка спонукує автора до невгамовного удосконалання того чи іншого фрагменту, мазка, фактурного кавалка.

Старі майстри теж десятки, якщо не сотні разів вправлялися у позірних повторах іконографічних схем, щоразу по-різному вдихаючи у них пломінець життя. У наш час майже тотальної десакралізації місце святинь перебирають на себе осередки релаксування, звісно, максимально ошляхетнені – і без виснажливих вимог фетишизації, бо й без них незле. Вперше після імпресіоністів людство усвідомлює значущість «простого, людського щастя», розчиненого у дзвінкому, як ранок, повсякденні. Як там мовлять французи, «la joie de vivre», а наші: «передчуття свята» (Світлана Муштенко) – і це вже саме з нашого приводу, та загалом же про нашого майстра до цієї пори написано злочинно мало; наш стислий опус – запізніле намагання заповнити цю лакуну.

А свято, святе щастя – он воно, поруч. Вважайте, за рогом, де ще ростуть шальні, дикі красою квіти. Притьмома нарвали, і на стіл, як це колись робила чергова в Художньому інституті Києва, де у 1980-ті навчався наш митець. І не годиться, коли, заощаджуючи на грошах, для студентів купують букет якихось штучних рослин, наприклад, конвалій: «не дихають… і геть усі однакові!.. усі мертві». Натомість піони, дарма, що їх для «позування» взяли «живими», вже за три дні – «пш-ш-ш: потухли», от і позуванню кінець, хто намалював, молодець. Адже квіти, як люди, мають свою мову (і долю, і свій шлях широкий), і не всі втаємничені у прескладній науці квітування. Володимир Труш – знає її з самого дитинства, яке провів на мальовничій Чернігівщині.

Наприклад, чорнобривці, які, завдяки популярній пісні, чомусь асоціюються виключно із «матір’ю старенькою» – та, за словами художника, «як бур’ян, рясніють усюди, тож не одразу втямиш, що це таке при дорозі – ні тобі троянда, ані півонія…». А от мальва вподобала місцину біля тину, місце соняхів – сільський город (пише їх майже експресивно, з декоративно «рваними» краями). З півонією – проблеми: вже так просто не дістати. Нині не так, як колись, бо «народ вподобав цю квітку, викопує, вириває із корінням, жодної на розплід не лишає». Іриси, ті ростуть напровесні під гуртожитком – але і їх викопують для оранжерей, та й подальшого спродажу кмітливі тітки. «Фіолетові одного часу дозрівають, сині – іншого», спостережливо зауважує Труш.

(А при тім, у дитинстві малював не флору-фауну, а традиційно-дитяче: танки, літаки, солдат, одним словом, – «войнушку». Злам стався в четвертому класі загальноосвітньої школи, коли увагу вчителя привернула звичайна кулька на підставці, намальована малим Трушем. – «Та чи знаєте ви, що це – обдарована дитина?!» – скрикнув учитель. Після чого Трушеві пряма дорога була вже до школи художньої, республіканського масштабу, де паралельно з ним навчалися чи не всі класики майбутньої «нової хвилі»… до якої наш герой долучатися не забажав, бо завжди йшов своєю дорогою, звик триматися осторонь модних віянь, які проходять швидше паризького/ венеційського дощу. Навіть Тараса Шевченка він написав незвичним, нетрадиційним… усміхненим у вуса, тож і злякалися упорядники виставки, не взяли того портрета, який би конче їхню виставку прославив, принаймні прикрасив).

Переважають, зрозуміло, у нашого митця комфортно-погодні стани, весняно-літні сезони, «пора квітування», коли «все росте та буяє». Хоча може і зазіхнути і на щось зимно-морозне, і це в нього теж виходить непомильно, як-от панорама київського бульвару, приТРУШеного снігом або ж краєвиди Гідропарку, куди зазвичай ходить на етюди, бо там практично ніколи «не замерзає». Чи під Вишгородом: «аби не їхати надто далеко». Але за такої пори, зізнається митець, живе спогадами – передчуттями? – літа і тепла, лі-тепла. Немовби alter ego Альбера Камю з есею «Мигдалеві гаї»: «Коли я мешкав в Алжирі, то завжди взимку набирався терпіння, бо знав: якось уночі, за одну лише холодну і ясну лютневу ніч, в Долині консулів зацвіте мигдаль».

У словах французького філософа – окрема філософія життя, вкрай близька поглядам українського художника (про що, мабуть, і сам не підозрює, але це тільки підтверджує нашу гіпотезу). Мужня надія, довіра емпіричній реальності, пошанування щоденних втіх та сприйняття своєї долі як ненайгіршої у підмісячному світі, з усіма наслідками, які з того випливають – і перевагами, якими користає зі смаком, не зловживаючи. (Як там у Осипа Мандельштама: “немного красного вина, немного солнечного мая, и тоненький бисквит ломая, тончайших пальцев белизна”). Митець не переймається негараздами довкілля, але й не скидає їх з рахунку. Тремтлива, імпресіоністична субстанція його полотен – підтвердження його стримано-гедоністичної позиції у світі, усвідомлення скороминушості житейських благ і чуттєвих втіх.

Але, поки грім не гримнув, квітне сад. Поки не зайшло сонце, дітлахи граються зі щигликом та лялькою (ще один постійний атрибут в малярстві Володимира Труша). І вальяжні панянки-панночки шпацерують набережною, вигулюючи своїх коханих песиків, прикриті від сліпучого південного сонця елегантськими парасольками. І балерини готуються до виходу на сцену… сподіваємося, це буде не «Лебедине озеро», яке обіцяє недобрі переміни, як це вже траплялося раніше в радянській історії.

А митець невтомно готує палітру, вдивляючись у невигадливі, але такі заманливі розкоші повсякдення. Сьогодні з під його пензля вийде ще одне полотно. І воно гідно прикрасить чиюсь оселю.

Тож навіть у розпалі лютої зими Володимир Труш пише «Соняшний день».

Олег Сидор-Гібелинда,
кандидат мистецтвознавства.