+38044 200 18 18, +38044 360 66 23, +38067 320 30 23, +38050 357 33 26 yanagallery@gmail.com

Світлана Кондратенко народилася в місті Харків в 1962 році. З 1979 по 1984 вчилася в Харківському художньо-промисловому інституті (нині – Харківська державна академія дизайну і мистецтв) за фахом “Художник монументально-декоративного мистецтва”. Викладачі А.Хмельницький, Е.Биков.

З 1984 по 1987 Світлана Кондратенко працювала в Харківському художньо-промисловому комбінаті художником монументально-декоративного мистецтва.

У період з 1987 по 1989 рік Світлана була стипендіатом Спілки художників СРСР.

З 1988 Світлана Кондратенко на творчій роботі.

 

У 1989 Світлана Кондратенко стала Членом Національної Спілки художників України.

У 1999 році Світлана Кондратенко отримала Медаль Франца Кафки.

 

Персональні виставки:

2004 рік:

Виставка живопису «Любов і смерть», галерея видавництва «Задумливий страус», Київ.

Виставка живопису «Галерея Йозефа Калоушека», Прага, Чехія.

Виставка живопису «Галерея 36», Київ.

2006 рік – Проект «13 Липня» галерея «Триптих», Київ.

2011 рік – Персональна виставка в Музеї сучасного мистецтва України, Київ.

травень-серпень 2012 року – Виставка живописних робіт «Дитячі фантазії», Галерея «Яна», Київ.

2013 – «Натюрморт у творчості Світлани Кондратенко», Галерея «Яна», Київ.

 

Участь у виставках:

1989 рік:

Виставка українських художників, галерея «Kulturcentrum Marsvinsholm Ystad», Швеція.

Виставка «Три покоління …» Совіарт, Київ.

1995 рік – Виставка «Євро-месі 95», Вайль-ам-Райн, Німеччина.

1997 рік – Міжнародний Арт-фестиваль, «Український дім», Київ.

1998 рік:

Виставка «Образ нової України», Прага, Чехія.

Трієнале живопису «Київ 98» «Український дім», Київ.

2008 рік – Виставка «Art-Kyiv», «Український дім», Київ.

2009 рік – Виставка «Kyiv Fine-art», «Український дім», Київ.

2012 год-даний час – постійно діюча персональна виставка в галереї «Яна», Київ.

 

У казковому світі Світлани Кондратенко. Дмитро Корсунь.

 

«О, які тут небувалі мінливі речі!» – скрушно промовила Аліса.

Словами відомого англійського казкаря Льюїса Керрола хочеться проілюструвати важливу особливість творчої манери Світлани Кондратенко, її особистісну поетику, де вільно поєднується нереальне, фантазійне мистецтво з метафізичним підтекстом. Але за цією напівказковою грою і безпосередньою інтонацією сюжету-фантазії, легко вгадуються сувора класична традиція школи, дисциплінована методика композиційного рішення.

У цих картинах-сновидіннях для дітей, присутня особлива ненав’язлива педагогічність, делікатне прагнення до досягнення дитячої манери виразності і дохідливості, до перебільшень, гротеску, веселої метушні і плутанини в розмірах і значненнях речей. Вони такі чарівно-трепетні, близькі для душі своїй винятковою старанністю, і одночасно тією самою зворушливо-чарівною «невмілістю» дитини, її нехитрим і чистим баченнем і враженням. Сюжети ці мимоволі змушують глядача згадати і свої перші дитячі переживання від зіткнення з великим світом.

 

Довільно трактований сюжет, самостійний від літературної описовості, стилістичний хід, викликають в пам’яті і ті твори мистецтва, в яких майстри минулого – І. Босх, М.Шагал, П.Клее, вдаючись до фантасмагорії, як до засобу виразності, досягли високого рівня майстерності і індивідуальної поетики. Тоді художники саме таким чином могли показувати нетривіальну суть видимого світу, з його казковим або незбагненним підгрунтям.

Так і в дитячих, за задумом сюжетах Світлани, часом присутня і притча, і фантастика, і казка, і смішна розвага, і серйозне повчання вихователя. Здається, що художниця володіє абсолютним «дитячим слухом». Слово, сказане дитині, виникає перед її художнім поглядом у всьому багатстві своїх первинних зв’язків, які не тьмяніють і не втрачають чарівності від постійного вживання.

Світлана і сама – казкарка. Хоча були в літературі і Шарль Перро, і Свіфт, і Андерсен, і Люіс Керрол, які створили свої казкові світи, художниця пише засобами живопису свій, вже власний сюжет, що відповідає химерній логіці її видуманих героїв. Тут знаходяться тільки її, тут і зараз, викликані до життя ангели і феї, тварини і дітлахи, фрукти та рослини, і всі вони сповнені своєю власною значущістю. І такий живопис має високий ступінь досконалості. По-голандськи тонка, професійно виконана, як у вівтарях Ван Ейка, ніжна за колоритом, біло-блакитна, тепла, добра, що ширяє над дійсністю, і легка – у кожному торканні кисті.

«Буття, яке може бути зрозумілим, уже є мовою»

Г.-Х.Гадамер

Кожна картина художниці має одну безумовну якість – вона містить в собі емоційну напругу і впевнену ілюзорність сновидіння. Іноді це виглядає як важка загрозлива мара, що сповнена внутрішнього протиріччя і глибокого нерозгаданого змісту, а іноді – як дотепна абсурдність випущених на волю інстинктів і настроїв. За важливими подіями відчувається якась невидима інфантильна гра, а за легковажною грою – скам’яніла назавжди від драматичної напруги маска грецької трагедії, також її приречений герой та натовп хору, який готовий продекламувати віршований свій вирок.

Художник такого класу гри немов пропонує ідею існування паралельних часопросторових вимірів, втечі персонажів у паралельні проекти, та подальше з’ясування істини в якійсь іншій модальності.

Тут спалахує, наче голубе полум’я над чистісіньким спиртом, дика суміш іронії та палкої наївності. Тут палає незгасимо також головна проблема не тільки мистецтва нашого часу – проблема есхатологічного бачення світу, проблема свідомості, що заблукала, і людини, яка заплуталась у своїх уявних вимірах, у вимірах, що тривожно розмножуються і загрожують потім небуттям. Тут нуртують поруч якесь недоладне життя і схиблений розум, що схожі на пишний апофеоз поки що незрозуміло чого. Тут головне, щоб все це було виявлено голосно та урожайно, яскраво і бундючно, а про що йдеться – це питання другорядне, бо, можливо, тут йдеться одразу про все, що відчуває художник. Просто так воно вже склалось разом і проросло як є, єдиною ризомою.

Якось Акіле Беніто Оліва порівняв сучасні твори мистецтва з лабіринтами, бо ці твори створені для того, щоб якомога триваліший час, мов у лабіринті, блукати серед інтерпретацій, не залишаючись в жодній, змінюючи кожен раз свою попередню думку. За текстом завжди має бути ще текст прихований, а потім текст уявний, а потім третій, четвертий – текст, текст. При цьому, другий текст – це зміщена схожість першого, разом і окремо водночас. Читати такі тексти – це довільна гра інтерпретацій, де «мудрість першого тексту неухильно трансформується в «комедію» наступного» (Ж.Деріда).

Живопис Світлани Кондратенко – це сміливе екзистенціалістичне припущення того, що існування людини розуміється як життя перед самим образом «Ніщо», це також тривожне усвідомлення своєї новітньої віри – своєї повної свободи від ілюзій. Адже наш життєвий інстинкт «реалізму» приводить нас до наївної ідеалізації реального. Це просто такий власне природний нахил до «людського, надто людського». У випадку із Світланою, як і всього покоління, котре з’явилось у мистецтві України кінця 1980-х років, відбулась трансформація не до реальності, що вже сама по собі існувала за законами механіки «дійсного, бо розумного» (за виразом Гегеля), але далі і далі за небезпечний виднокрай – до нової форми нереальності, яку можна назвати «істеричною сублімацією» (термін А. Якимовича).

Можливо, тут виявилась проблема травматичного досвіду, що його безперечно отримало «the Cast soviet generation» – за висловом Віктора Мізіано. Реакція на розпад радянської ідеології була по-своєму неповторна; це був несподіваний соціальний синдром карнавальності. Він викликав у масовій свідомості суспільну депресію, з одного боку, і сміхову рефлексію на катаклізм «непробивної системи», з іншого. Страшне колись тепер стало недолугим і смішним, – наче в єдиному колись тексті знов розмістились два тексти.

Іронія як художній прийом і дієвий засіб виразності дійсно домінує в живописі Світлани Кондратенко. Навіть коли це зображений праведний персонаж, котрий увінчує величний ландшафт. Навіть коли він показаний як достойний вінець і вершина творіння (картина «Ной»). Звідси, з іронії, походить і особлива, особиста вібруюча фактура середовища в її роботах – мерехтлива, тривожна, запальна, насторожена, що нікому не дає ніякої певності. І навіть у натюрмортах причаївся саркастичний досвід її покоління; сюрреалістичні передчуття швидко долають початкову ідилію і замилування предметів один щодо іншого. Показушне «ізобіліє» уже виглядає як видимість і танучий привид, що загрожує власним розпадом, а «кислотне» виноцвітне тло лише підсилює до неможливості загальне нервове піднесення такого стілл-лайфу. Як і в сучасному соціумі, де панує тотальна невиразність змісту, її натюрморт не класичний, а скоріше маньеристський, тому що там речі і їх сутності виглядають не послідовно, але якось паралельно. Один погляд кинуто у світ чуттєвої реальності, а інший – у світ сутностей, куди більш значущий, глибокий, рідкісний.

Хоча художник – це насамперед фігура пластична, емоційна, і художник не може бути послідовним філософом якраз тому, що саме такий у нього божий дар, природна схильність. Живопис – це тільки мереживо, ілюзія, площина. Але все-таки істина художня виявляється вищою, ніж істина філософська, тому що ніяка наступна «теорія» її не в змозі змінити чи повалити.

Іронія як легітимний художній прийом присутній навіть у самих засобах виразності. Це іронічний і ледь-ледь незграбний рисунок, як каркас зображуваної сутності, і цей рисунок спритно перекидається в легку брейгелівську шаржировку, несподіваний гротеск, непомітну клишоногість, гримаску, в якусь «мисливську небувальщину». Як у Пітера Брейгеля, тут виникає поєднання узагальненого стихійного космічного явища – земля, пора року, дитяча гра, прислів’я – з ретельним виявленням деталей. Гранично загальне та гранично окреме тут злиті воєдино, наче у філософському вислові. Це також брейгелівська інтонація зображення світу «навиворіт», тема недолугості та глупоти, людської «всісякої суєти», що недоречно конфліктує з колись богом даним раціональним і струнким образом всесвіту. Ця іронія також вираз того, що художник шукає нові чуттєві та естетичні коди, де цінується безпосередність вислову, відсутність всілякої штучності, нова органіка, яка надає перевагу живій вайлуватості форми всякій неживій академічній правильності.

Дивно, але буття такого живопису просякнуто прикладом Брейгеля, як саме єдиною вірною інтонацією, і «руссоїзмами», як самою чесною технікою. Ці якості переведені навіть у тло, що сповнене дієвими пульсуючими знаками їх присутності. Невимушено розчахнутий синкопований хаос незбагненних смислів.

Бо тут зайчики-овечки, білочки-корівки заявляють про своє існування з лячною психоделічною інтонацією. Вони уособлюють собою цілі цикли сновидінь і галюцинацій, наче пропонують загадки без щасливих розгадок. Тут водоспади не спадають, а б’ють вперед і вдалечінь з трагічними каденціями Олега Голосія.

А зображені квіти – велетенські, загрозливі, їх пульсуючий у задусі еротизм, та їх безпосередні конфлікти з пласким небом доісторичної планети вибудовують граціозну катастрофічність площини, хтонічність композиційного цілого…

Дивним чином ті ж якості фауни і флори пронизують і цикли робіт, де зображені політичні сценки – від Наполеона («Напівсолодке Тільзіт»), Ульянова (Леніна), Брежнєва – до рідних, вітчизняних, українських політиків штибу колишніх райкомів. Тільки одна важлива особливість – всі ці політики, як правило, щось дуже сильно п’ють. Добротно і ошатно вбрані столи, готові тріснути від наїдків, котрі простягаються, як океан перед кораблем, перед особами історичних діячів – це і є той базис, гарантія зрілих і виважених політичних рішень, яких чекає від них громадянське суспільство. Таке ж саме і жартівливе прощання із славною «країною героїв», що навіювала радянська міфологема, присутнє в картині «Справжні пілоти». Бо тут зображений величний, мов Альпи, ландшафт «широкої рідної країни» і дивовижний повоєнний гібридний літачок з реактивним та поршневим двигунами водночас, що завис карколомною «свічкою» над позуючою групою довоєнних красенів-льотчиків. Щасливі справжні пілоти, звісно, посміхаються, випивають. Фігуративні химери, стильові гібриди, міфомутанти – ось ця оптимістична казочка про героїчну «людину країни Рад». Наче продовжують тему глупства і цикл робіт «Художник і модель». Це парафраз відомої серії Пікассо, де персонажі віддавались античному південному спокою і служінню високому мистецтву. Персонажі Кондратенко взяли в обов’язок собі тільки правило насамперед нічого високого не робити. Це скоріше театр абсурду, квола хтивість, гротеск і «низова сміховинна культура» (М.Бахтін), де головні персонажі, художник і модель, можуть існувати лише у комічно зсунутих ролях…

Тематика робіт Світлани Кондратенко, сюжети і спрямування стильових особливостей при всій розмаїтості мають єдину універсальну мову. Тут знову хочеться повернутись до епіграфу, що поставлений як надзавдання попереду цієї статті про особливості світу, який створює ця художниця. «Буття, яке може бути зрозумілим…», – і ця можливість розуміння буття завжди залишається як недоторкане право і цілеспрямування для людини мистецтва.

Дмитро Корсунь